Статтю підготовлено за матеріалами співробітників лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України

ШКІЛЬНА СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧА ОСВІТА В УКРАЇНІ: 20 РОКІВ ТРАНСФОРМАЦІЇ

"Історична освіта в школі – це суспільна власність"

Роберт Страдлінг

Початок перетворень у шкільній історичній освіті

Відмінною рисою українського суспільства початку 90-х років разом з проголошенням незалежності України стало зростання національної самосвідомості. У суверенній українській державі було проголошено мету – створення гуманного демократичного суспільства, життя якого визначається загальнолюдськими цінностями. Тому саме освіта, і школа в першу чергу, мали забезпечити зміну колишніх стереотипів мислення, пос­тупову зміну менталітету громадян України.

До початку 90-х років XX ст. викладання історії та суспільствознавства в школах України розвивалося в рамках загальносоюзної системи освіти, тому подальше десятиліття ознаменувалось корінними змінами в суспільно-політичному житті України і початком становлення якісно нової системи освіти. Динамічність, процесів, що відбувалися в цей та наступний період характеризується різноманіттям напрямів і незавершеністю педагогічного пошуку. Причому, з одного боку, можемо спостерігати принципово нові явища і тенденції, з іншого - певну спадковість у розвитку основних положень методичної теорії, змісту освіти, форм і методів орга­нізації навчання.

Відповідна суспільним потребам переорієнтація навчання історії та інших суспільствознавчих предметів у загальноосвітній школі почалася з напрацювання нового розуміння концепції змісту шкільної історії. Основним курсом в новій системі стала історія Ук­раїни. Історія українського народу, його національні тра­диції, історичний досвід, культура і самосвідомість стали центром уваги історичної й методичної думки.

Початком змін були спроби відійти від радянських класово-партійних поглядів на зміст історичної освіти, запровадити цивілізаційний, культурологічний та антропоцентричний підходи до висвітлення історичного процесу. Проте в умовах зайвої політизованості та ідеологізованості тогочасного українського суспільства про­явились тенденції до заміни класового принципу еклектичним набором різних методологій, до перебільшення уваги до культури й історії українського народу на противагу історії і культурі інших народів України.

Саме у 90-х намітилась і ще одна небезпечна тенденція в розвитку змісту шкільної історії. Деякі тогочасні підручники висвітлювали українську історію як історію жертв, поразок і скорботи, що формувало у школярів комплекс історичної неповноцінності, виховувало світогляд людини, яка волею жорстокої долі народилась у нещасній країні, на узбіччі світової цивілізації. Природно, що пошуки і проблеми в розвитку шкільної історичної освіти того часу охопили і сферу методів, форм і засобів навчання історії. Актуальними в цьому сенсі залишались проголошені ще радянською школою завдання: виховання творчо мислячої особистості, формування її історичної свідомості, умінь самостійно поповнювати історичні знання, орієнтуватися і активно самореалі­зовуватись у сучасному суспільному житті.

Таким чином, 90-ті роки розпочали період якісних змін шкільної історичної та суспільствознавчої освіти, що з усією очевидністю можна характеризувати як період її докорінного реформування. Протягом останнього десятиріччя ХХ ст. – на початку ХХІ ст. у педагогічній та історичній науках відбулися настільки помітні зрушення, що це не могло не вплинути на шкільну історичну освіту. Сьогодні відбувається трансформація освітньої парадигми, що зумовлює переорієнтацію навчально-виховного процесу із зовнішніх характеристик гармонійно розвиненої особистості на її внутрішній розвиток. У царині суспільствознавчої освіти цей процес супроводжується, зокрема відмовою від монополії однієї ідеології чи однієї історичної концепції в тлумаченні минулого, утвердженням принципів плюралізму, свободи думки та багатовекторності наукового пошуку. Окреслені зміни передбачають формування в учнів історичної та суспільствознавчої компетентності, зокрема здатності самостійно аналізувати явища й процеси суспільного життя у зв’язках і суперечностях, знаходити інформацію про життя людей у минулому, аналізувати, інтерпретувати та оцінювати її, формулювати, висловлювати та обстоювати власну думку, робити вибір і пояснювати позицію, вести дискусію з історичної проблеми, розмірковувати, спілкуватися та співпрацювати в навчанні.

І цей процес незавершений і до сьогодні.

Побудова нової системи суспільствознавчої освіти вимагає осмислення вже набутого за 20 років досвіду, чіткого з'ясування її цілей і принципів, ретельного і об'єктивного аналізу її змісту, визначення шляхів і засобів реалізації цих цілей. Необхідною передумовою розв'язання існуючих проблем є й глибоке осмисле­ння реального стану шкільної суспільствознавчої освіти і тих проблем, що мають розв’язуватись сьогодні. Саме вирішенню цих завдань і присвячена дана стаття, що результатом співпраці всього колективу співробітників лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН України.

Основні етапи реформування змісту шкільної історичної освіти

Якщо розглядати зміни у змісті шкільної історичної освіти (насамперед через призму змін у навчальних програмах та підручниках), можна з певною умовністю виділити чотири етапи цього процесу: 1) 1989 – 1991 рр. 2) 1992 – 1996 рр.; 3) 1998 – 2005 рр. 4) 2005 – і до сьогодення. Очевидно, що перший етап виходить за хронологічні межі незалежності. Проте, він необхідний, щоб осмислити наступність подій і процесів, що відбулись в шкільній історичній освіті в перший рік незалежності. На цю періодизацію ми й будемо орієнтуватись у подальшому викладі матеріалу.

У схематичному виді у відповідності до названих етапів можна представити зміни у структурі змісту таким чином (таблиця 1).

Таблиця 1

Зміни у змісті та структурі шкільної історичної освіти в Україні

у 1989-2005 рр.

Прог-рами

Клас

1989

1992

1996

2005

Ред. 1996

Ред. 1998

Ред. .2001

Ред.. 2005

Ред.. 2010

5

Епізодичні оповідання з історії СРСР і УРСР

Оповідання з історії України

Історія України

Вступ до історії України

Вступ до історії України

Історія України (Вступ до історії України)

Історія України (Вступ до історії України)

6

Історія стародавнього світу

Історія стародавнього світу

Історія стародавнього світу

Історія стародавнього світу

Історія стародавнього світу

Історія України

Всесвітня історія (Історія стародавнього світу). Інтегрований курс

Історія України

Всесвітня історія (Історія стародавнього світу)

Інтегрований курс

Історія України з найдавніших часів до VІ-ІХ ст.

7

Історія середніх віків

Історія середніх віків до ХV ст.

Історія середніх віків

Історія середніх віків

Історія середніх віків

Всесвітня історія. Історія середніх віків

Всесвітня історія. Історія середніх віків

Історія України з найдавніших часів
до к. ХІІІ ст.

Історія України
VІ-ІХ ст. –
сер. ХVІ ст.

Історія України з найдавніших часів до ХVІ ст.

Історія України з найдавніших часів до ХVІ ст.

Історія України
з V по ХVІ ст.

Історія України
з V по ХVІ ст.

8

Історія СРСР і УРСР з найдавніших часів до к. ХVІІІ ст.

Історія середніх віків ХV ст. – ХVІІ ст.

Нова історія. Ч І. Від Великих географічних відкриттів
до кінця
ХVІІІ ст.

Нова історія.
к. ХV – к. ХVІІІ ст.

Нова історія.
к. ХV –к. ХVІІІ ст.

Всесвітня історія. Новий час (І період)
(к. ХV – друга пол. ХVІІІ ст.)

Всесвітня історія. Новий час (І період)
(к. ХV – друга пол. ХVІІІ ст.)

Історія України
ХІV – ХVІІІ ст.

Історія України
сер. ХVІ –
к. ХVІІ ст.

Історія України
к. ХV – к. ХVІІІ ст.

Історія України
сер. ХVІ –
п.п. ХVІІІ ст.

Історія України
ХVІ – друга пол. ХVІІІ ст.

Історія України
ХVІ – друга пол. ХVІІІ ст.

9

Нова історія від англ. бурж. рев. ХVІІ ст. до Паризької комуни

Нова історія від англ. рев. ХVІІ ст. до кінця першої світової війни

Нова історія. Ч.ІІ. К.ХVІІІ ст.
до 1918 р.

Нова історія. К.ХVІІІ ст. – поч. ХХ ст.

Нова історія.
к. ХVІІІ ст. –
к. ХІХ ст.

Всесвітня історія. Новий час
(к. ХVІІІ ст. – ХІХ ст.)

Всесвітня історія. Новий час
(к. ХVІІІ ст. – ХІХ ст.)

Історія СРСР і УРСР ХІХ ст.

Історія України

ХІХ ст. – 1917 р.

Історія України

ХІХ ст. – 1917 р.

Історія України

ХІХ ст. – 1917 р.

Історія України
сер. ХVІІІ –

поч. ХХ ст.

Історія України
к. ХVІІІ –

ХІХ ст.

Історія України
к. ХVІІІ –

ХІХ ст.

10

Нова історія від Паризької комуни до першої світової війни

Новітня історія. 1917-1941

Новітня історія. 1917-1945 рр.

Новітня історія. 1918-1945 рр.

Новітня історія. 1914-1939 рр.

Новітня історія. 1917-1939 рр.

Всесвітня історія. Новітня історія
(перша третина
ХХ ст.)

Всесвітня історія.

Новітня історія. 1900-1939 рр.

Історія СРСР і УРСР
з поч. ХХ ст. – до 1941р.

Історія України
1917-1945 рр.

Історія України
1917-1945 рр.

Історія України
1914-1939 рр.

Історія України 1914-1939 рр.

Новітня історія України

(перша третина
ХХ ст.)

Новітня історія України 1900-1939 рр.

11

Новітня історія з
1939 р. до наших днів

Новітня історія
з 1945 р.

Новітня історія
з 1945 р.

Новітня історія
з 1939 р. до наших днів

Новітня історія
з 1939 р. до наших днів

Всесвітня історія. Новітня історія
к.20-х –
поч. 50-х рр. ХХ ст.

Всесвітня історія.

Новітня історія. з 1939 р. до наших дн

Історія СРСР і УРСР
з 1941 р. до наших днів

Історія України
з 1945 р.
до наших днів

Історія України
з 1945 р.
до наших днів

Історія України
з 1939 р.
до наших днів

Історія України
з 1939 р.
до наших днів

Новітня історія України
к.20-х –
поч. 50-х рр. ХХ ст.

Новітня історія України
з 1939 р.
до наших днів

12

Всесвітня історія. Новітня історія
від 50-х рр. ХХ ст.

Новітня історія України
к.20-х –
поч. 50-х рр. ХХ ст.

Шкільні програми з історії: поступове оновлення та проблеми

Протягом останнього десятиріччя ХХ та на початку ХХІ ст. у змісті шкільної історичної освіти відбулися докорінні зміни, які знайшли своє відображення в навчальних програмах та підручниках. Згадаємо спочатку динаміку змін навчальної програми з історії України для загальноосвітньої школи.

Вже у 1989‑1991 рр. відбулось перетворення навчальної програми з історії відповідно до ідей т.зв. «нового політичного мислення», гласності», «перебудови» та «орієнтації на загальнолюдські цінності». У програмі 1989 р. вчителям пропонувалося рішуче позбавитися догматизму, начотництва, консерватизму й ширше впроваджувати діалог, дискусії, спільне обговорення гострих сучасних проблем, поважно ставитись до думок учнів. Основними змінами у порівнянні з радянськими часами були: 1) збільшення в кілька разів кількості історичних постатей, з якими знайомились учні; 2) більш толерантне ставлення до релігії; 3)обережніші оцінки сучасного становища західних країн. Основним надбанням того часу безумовно було виокремлення історії України в самостійний курс. Незважаючи, що компонування матеріалу в програмі відбувалося за старими радянськими схемами, в підручниках можна простежити нові підходи до висвітлення окремих періодів радянського суспільства, посилення уваги до ролі особистості в історії, спроби показати альтернативність в історії та діалогу з учнем.

Першочерговими засадами реформування змісту шкільної освіти стали нові цілі й завдання шкільної освіти в умовах розбудови незалежної держави, “її деполітазація і набуття національного характеру”. Намагання відокремити історію від ідеології призвели до визнання необхідності актуалізації національних цінностей та формування змісту шкільного курсу історії України на концептуально нових методологічних та історичних підходах (як відомо, за радянських часів цей курс був складовою історії СРСР, що висвітлювала практично компартійну історію).

Перша програма з історії 1992 р. проголосила відхід від старих штампів і стереотипів, пов’язаних із формаційним підходом до висвітлення історичного процесу та представлення національної історії як складного процесу державотворення. В систему історичних знань поступово вводились нові змістові компоненти, пов’язані з вивченням персоналій, питань релігії, етнічної історії та етнічної культури.

Запроваджувалась нова структуру історичної освіти, яка передбачала паралельне вивчення у 7-11 класах двох самостійних курсів історії України та всесвітньої історії за лінійним принципом. Стосовно курсу всесвітньої історії, то в 1992 р. було запропоновано проект програми лише для 6-8 класів, для решти класів – тематичне планування. Деталізована пояснювальна записка містилась лише у проекті програми із всесвітньої історії (6-8 класи).

Особлива увага авторами програми приділялася національно-визвольному рухові, висвітлювалися також раніше замовчувані сторінки національної історії. У програмі кожного класу навчальний матеріал було суттєво розширено й подано під кутом зору державотворчих та національних процесів.

Дещо змінилась і структура змісту в окремих класах. До навчального матеріалу 6 класу було включено розділ V “Початковий етап історії України”. Так, вивчення розділів «Україна на порозі ХХ ст. (1901-1907рр.)» та « Україна між двома революціями» переносилось до 9-го класу, а розділ «Україна в період Другої світової війни» з 11-го до 10-го класу.

Програма з історії України 1996 р. була створена новим колективом авторів і будувалася за загальновизнаними історичними періодами на основі схеми української історії М.Грушевського. У ній усувалися ще деякі прояви формаційного підходу, подавалися нові оцінки подій та їх хронологічні межі, додавалися нові сюжети, чітко визначалася негативна оцінка комуністичного режиму, підкреслювалися основні віхи руху України до незалежності. Курс новітньої історії України 10-го класу автори програми поділили на шість тем і він охоплював події від весни 1917 до закінчення Другої світової війни. Курс новітньої історії України 11-го класу за цією програмою розпочинався з теми «Післявоєнна розбудова і розвиток України в 1945-середині 50-х рр.».

У цілому, програма 1996 року мала низку серйозних недоліків: зайва деталізація, відсутність переліку основних понять та вмінь, критеріїв оцінювання, загальна недостатньо розвивальна спрямованість програми, жорстка поурочна регламентація програми, та не зовсім коректні оцінки і застарілі терміни і погляди.

У новій редакції цієї ж програми 1998р., відповідно до пояснювальної записки висувались три основні змістові пріоритети: 1) вивчення історії України (відводилося часу більше, ніж на всесвітню історію: 56,34%); 2) вивчення історії ХХ ст. – тобто акцент на сучасні проблеми; 3) посилення уваги до історії сусідніх країн та держав, що мали історично зумовлені зв’язки з Україною. У новій редакції послідовніше впроваджувався цивілізаційний підхід, усувалися деякі терміни, характерні формаційному підходу та класові оцінки. Були переглянуті оцінки і хронологічні межі окремих історичних подій, введені нові культурологічні поняття, в пояснювальній записці наголошувалося на необхідності критичного аналізу історичної інформації. Ширше представлялися різноманітні суспільні рухи та течії, видатні особи, які презентували різні політичні сили в суспільстві. Проголошувалися нові підходи до групування навчального матеріалу в темах «Перша світова війна», «Друга світова війна». Переглядалися оцінки і хронологічні межі окремих історичних подій, вводилися нові поняття, особливо культурологічні, наголошувалося на необхідності критичного аналізу історичної інформації.

Щодо програмі з всесвітньої історії, то як зазначалося в пояснювальній записці, тут проголошувалися такі підходи щодо формування матеріалу: цивілізаційний, культурологічний та стадіально-регіональний. У відборі навчального змісту простежувалася лінія державотворення, було посилено увагу до історії релігій та їх впливу на суспільне життя, а також до реформ в суспільстві. Менше уваги приділялося соціальним рухам та революціям.

Структурно програми 1992-1996 рр. були схожі скоріше на тематичне планування, оскільки мали чітку розбивку на уроки. Простежувалася жорстка регламентація роботи вчителя історії причому навіть у методичних питаннях (відступ вліво-вправо – не віталися перевіряючи ми особами). Спостерігались розбіжності між програмами історії України та всесвітньої (готувались різними колективами і не погоджувались). Наприклад, основні поняття й уміння були визначені лише у програмі з історії України, яка зазнала найістотніших змін.

У наступній редакції програми, що відбулася 2001 р. і була дуже близькою до варіанту 1998 р., уточнювались хронологічні рамки вивчення окремих тем, наприклад, НЕПу - 1921-1928 рр. Змін зазнали і деякі підходи до висвітлення історичних явищ, так “козацько-селянські рухи” тепер розглядались як “національно-визвольні повстання українського народу”, “повстання 1625 р. під проводом М. Жмайла” як “польсько-козацький збройний конфлікт”. “Агресія Московської держави проти України” стала “російсько-українською війною 1658-1659 рр.” тощо.

Проте у програмі 2001 року більш широко були представлені питання національно-культурного руху в Україні у ХУІ - першій половині ХУІІ ст. В окремий тематичний блок винесились питання культури др. пол. ХУІІ – першої пол. ХУІІІ ст., а вивчення теми «Українські землі в середині й наприкінці ХУІІІ ст.» переносилось для вивчення у 9 класі. Матеріал про мирний договір у Брест-Литовську переносився до теми «Україна у боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)». Структура програми з новітньої історії України (1939-кінець 90-хроків) у 11-му класі залишалася без змін.

Дещо змінювались акценти у викладі навчального матеріалу. Наприклад, у темі «Україна під час другої світової війни (1939-1945)» було введено термін «голокост» і повернуто поняття «Велика Вітчизняна війна», якого не було у програмі 1996 і 1998 рр. У темі 3 «Україна в умовах десталінізації (1953-1964)» з’явився матеріал про Україну на початку 50-років. Наголошувалося також на розширенні повноважень України у складі СРСР. Було знято тезу про курс на зближення і злиття націй і введено прізвища представників національно-визвольного руху Л.Лук’яненка, І.Кандиби,А.Горської та ін.

В програмі були дещо скориговані цілі й завдання навчання історії в школі: формування знань почало розглядатися у єдності з розвитком історичного мислення учнів. Повторювально-узагальнювальні уроки, характерні для програми 1998 року, замінено на тематичне оцінювання, що пов’язано із переходом на 12-бальну систему оцінювання. Це обумовило групування матеріалу у пропорційно рівні тематичні блоки.

В 2004 році Кабінетом Міністрів України був затверджений Державний стандарт базової та повної середньої освіти. Це мало покласти початок процесу стандартизації шкільної історичної освіти. Згідно з базовим навчальним планом, на освітню галузь “Суспільствознавство” відводилося 770 годин на рік, або 22 години на тиждень, що складало 8,6% усього навчального часу. Це було більше на 73 години (1,8%), ніж за типовим навчальним планом 1998 року.

Провідним завданням освітньої галузі “Суспільствознавство” проголошувалась підготовка учня до взаємодії із соціальним середовищем, до самореалізації їх як особистостей в умовах багатоманітного світу через засвоєння комплексу знань, формування відповідних компетентностей. В документі зазначалося, що змістове наповнення галузі базується на українознавчих засадах, а наскрізними лініями освітньої галузі є такі: людина – людина; людина – суспільство; людина – природа. Визначалися і завдання навчання історії в основній школі: формування знань, умінь і навичок з предметів галузі, у старшій - створення умов для свідомої орієнтації учнів у сучасному світі. Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів в даному документі були подані у вигляді переліку уявлень, знань і вмінь.

Програма 2005 р. була орієнтована на перехід до 12-річної школи, у зв’язку з чим переглядалась структура змісту шкільної історичної освіти. Курс новітньої історії України було розподілено на три основні роки навчання (10-12 класи):

- 10-й клас: «Історія України:1900-1921рр.»,

- 11-й клас «Історія України:1921-1945 рр.»,

- 12-й клас «Історія України:1945-2010 рр.».

Більше, аніж у попередніх програмах, сфокусовано увагу на питаннях повсякденності та культури (життя та побут різних верств населення у різні часи, питання національної психології та менталітету) тощо. По-новому у цій програми звучали і назви багатьох тем, відбиваючи зміни, що відбулись у вітчизняній історичній науці: «Заснування козацької держави – Війська Запорізького», «Московсько-українська війна 1658-1659 рр.», «Україна в роки першої світової війни. Початок української революції», «Український державотворчий процес (1917-19-20 рр.), «Радянська модернізація України», »Етносоціальні та культурні процеси в Україні наприкінці ХХ на початку ХХ1ст.» та ін.

У цілому, ця програма ґрунтувалася на принципово нових методичних засадах. У кожному класі тепер передбачався вступний урок для ознайомлення учнів з особливостями цього курсу, структурою та методичним апаратом підручника та інших джерел інформації, методикою організації навчання, критеріями та засадами оцінювання. Для вивчення кожної теми рекомендувалась певна кількість годин, а також по 1 годині для узагальнення та тематичного оцінювання, а також година резервного часу наприкінці курсу, що дало можливість учителю більш вільно почуватися у відведених для вивчення курсу часових межах.

Було посилено увагу до процесуально-діяльнісних результатів навчання та формування предметної компетентності учнів. До кожної теми подавався перелік державних вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів у вигляді переліку умінь і навичок , яких учні мають набути під час вивчення тієї чи іншої теми. Цінним надбанням цієї програми є також розроблена авторами методика оцінювання навчальних досягнень учнів з відповідного курсу історії.

Програма 2009 року по суті була дещо уточненою редакцією програми 2005 року, але містила певні зміни в змістовому компоненті, спрямовані на подолання розриву між змістом шкільної історії та найновішими напрацюваннями вітчизняної історіографії. Особливо це стосувалося історії ХХ століття, тому в новій шкільній програмі значно ширше відображалася історія становлення та розвитку українського визвольного руху й боротьби з ним тоталітарних режимів, геноцид проти українського народу — Голодомор 1932-1933 років, масові репресії комуністичної влади 20-50-х років минулого століття, боротьба Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, протистояння дисидентського руху з тоталітарним режимом. Нова програма, на думку вчених, мала допомогти учням чіткіше розібратися у подіях минулого й краще зрозуміти проблеми українського сьогодення.

Повернення школи до 11-річного терміну навчання обумовило у 2010 р. необхідність нової редакції програми 2009 року, відповідно до якого із збереженням змістової та результативної складової, було значно скорочено і знов переструктуровано навчальний матеріал 10-11 класів.

Загальною проблемою протягом всіх 20-ти років залишається переобтяження програм різних історичних курсів навчальним матеріалом. Попри те, що неодноразово проголошувалась «мінімізація знань учнів», жодна з програм цього завдання фактично не виконала.

Становлення сучасного підручника з історії України – досвід двох десятиліть

Україна однією з перших серед пострадянських країн створила власні підручники з історії, які повністю замінили навчальну літературу радянського періоду. Процес національного підручникотворення, що розпочався з 1991 року і пройшов кілька етапів, визначався багатьма факторами. Спільною характеристикою підручників на межі ХХ – ХХІ ст. став їх поступовий перехід у викладі змісту від формаційного до багатовимірного підходу до викладу навчального матеріалу з історії, до формування ціннісних орієнтирів на основі загальнолюдських цінностей. Автори сучасних підручників і посібників прагнуть поєднати культурологічний, цивілізаційний, соціоантропоцентричний підхід до викладу історичного матеріалу. Методичні засади створення підручників розвиваються у напрямі запровадження особистісно орієнтованого, діяльнісного та компетентнісного підходів.

Автори підручників з історії України, починаючи із 7-го класу, насамперед намагалися відійти від радянської історичної концепції та оцінок головних подій та явищ. Концептуальне та змістове оновлення підручників з історії України відбувалось, насамперед за рахунок висвітлення питань виникнення та розвитку українського етносу й нації (етногенезу, націогенезу) та процесів національного державотворення. В умовах відсутності чітко сформульованої державної ідеології та науково обґрунтованої концепції історії України саме автори шкільних підручників намагалися дати відповіді на складні питання походження українського народу, формування державотворчих традицій, спорідненості культурних традицій, у який спосіб сучасна молода людина пов’язана із своїм суспільством та його минулим.

Період 1998-2002 років позначився розробкою проектів концепції шкільної історичної освіти, Державного стандарту освітньої галузі "Суспільствознавство" (1997 р., 2001р.), створенням нових програм (1996 р., 2002 р.) Реформування змісту шкільної історичної освіти пов’язувалось із новими методологічними підходами, які сформувалися протягом останнього десятиріччя ХХ ст. в історичній науці, історіософії, філософії, педагогіці. Важливим завданням підручника на цьому етапі залишалось вирішення проблеми викладу змісту курсу вітчизняної історії у відповідності до концепції розвитку Української держави, становлення демократичного суспільства, відродження національної культури та української нації. У порівнянні з попередніми підручники стають більш привабливими щодо методичного апарату. Вони мають спеціальний апарат засвоєння, що представлений системою завдань, позатекстових компонентів (ілюстративних матеріалів, картосхем, таблиць, фото, малюнків, уривків з історичних джерел тощо), апарат орієнтування (зміст, словник, глосарій, покажчики, піктограми тощо), гарне поліграфічне оформлення. Проте, проблемою залишається інколи надто деталізований виклад історичних подій, однозначність авторських оцінок та висновків, що учні мають засвоїти, певний термінологічний різнобій, недостатня орієнтованість підручників на ровизвиток умінь учнів, їх критичного мислення.

Головною відзнакою нового покоління підручників після 2005 р. стало посилення розвивальної функції на противагу інформаційній, оптимізація змісту навчальних матеріалів, його відповідність віковим можливостям учнів 7-го класу і часовим рамкам навчальної програми. Значно зріс методичний рівень підручників, що демонструють розроблені системи запитань і завдань для поточного та тематичного оцінювання, добре відібраний ілюстративний матеріал, уривки з джерел, різноманітний довідковий матеріал. Значну увагу приділено апарату орієнтування – навчальні тексти супроводжуються рубриками «Історичні цікавинки», «Історичні джерела», «Подискутуйте», спеціальними позначками та піктограмами. Поліграфічне оформлення підручників майже досягло рівня найкращих радянських взірців.

Позитивним зрушенням у підходах до формування методичного апарату цих підручників є спрямованість на реалізацію засад компетентнісно орієнтованого навчання історії, сприяння розвитку творчої активності школярів та формуванню у них вмінь самостійно застосовувати набуті знання на практиці через :

- виважений добір авторами історичних документів та саму подача його у підручнику: наприклад, у підручнику В.Власова для 8-го класу з історії України параграфи розпочинаються короткими вступами – уривками з історичних джерел; окрім основного навчального тексту, подаються рубрики «Особистість», «Зверніть увагу!», що посилює інтерес учнів до навчального матеріалу;

- розробку спеціальних завдань для самостійної роботи над текстом та ілюстраціями підручника;

- використання міжпредметних зв’язків (наведення уривків з літературних творів, поетичних замальовок, козацьких дум, балад тощо як потужного навчально-виховного засобу);

- нові методичні прийоми, до яких удаються автори при порівнянні різновекторних джерел, запитання творчого характеру до документів найкращим чином сприяють формуванню в учнів уміння мислити, відрізняти факти від думок, переконання в тому, що з приводу одного і того ж історичного факту, події або явища може існувати не одна, а декілька, іноді суперечливих і неоднозначних думок. У школярів з’являється можливість порівнювати тексти, написані очевидцями або учасниками тих подій з їх більш пізньою інтерпретацією істориками;

- покладання в основу конструювання апарату засвоєння і контролю підручника компетентнісного підходу.

Водночас, з ліквідацією монополії держави на «істину в останній інстанції», що в навчально-виховному процесі на практиці означало використання одного обов’язкового підручника з предмету для всіх типів загальноосвітніх закладів, і ствердженням демократичних засад у суспільстві значно розширилася навчально-методична база – тепер освітній ринок насичений різними підручниками, посібниками, методичними розробками для одного й того ж класу від чисельних авторських колективів (інша річ – якість цих матеріалів).

Зміни у змісті та методиці викладання окремих курсів

За часів незалежності збережено стару структуру змісту шкільної історичної освіти. Історію вивчають з 5 по 11 клас. Початковим курсом, зберігаючи традицію радянського часу, всі ці роки був курс вітчизняної історії, що є пропедевтичним, що й визначає його місце в системі шкільних історичних курсів та з-поміж інших навчальних дисциплін, а також початковість, елементарність його змістової частини й тих вимог, що їх висувають до знань та умінь учнів. Його метою є підготовка учнів до успішного опанування систематичних курсів історії України та всесвітньої історії, прищеплення інтересу до історії, вивчення знань у наступних класах через формування в них початкових уявлень про історію як науку та про історію України як складову світової історії. Курс побудовано як ознайомлення учнів з найяскравішими сторінками вітчизняної історії та її найвизначнішими діячами. Його зміст і методика значною мірою змінились за останні роки.

Вивчення всесвітньої історії розпочинається у 6-му класі курсом історії стародавнього світу. На початку 90-х цей курс вчили за радянськими підручниками, хоча вже у програмах 1992-1996 рр. було знято наголоси на формуванні класового суспільства та держави. Було запропоновано розглядати не первісні племена, а типи людей (людина-добувач, людина-виробник, людина-творець); узагальнювати матеріал під кутом зору найважливіших відкриттів і винаходів первісної людини, переходу до цивілізації, а не ознак первісного ладу. До навчального матеріалу 6 класу було включено розділ V “Початковий етап історії України”.

У 1994 р. українські школярі одержали перший вітчизняний підручник “Історія стародавнього світу” О. Шалагінової і Б. Шалагінова, виданий у вигляді невеликої скромної книжечки на сірому папері і без ілюстрацій. Причиною цього були ті об’єктивні труднощі, що їх на той час переживала вся держава та видавнича справа. Відмітимо серед позитивних рис цього видання, що автори спробували поєднати матеріал зі всесвітньої історії з матеріалом з історії України.

У програмах 1998 та 2001 рр. зміст історії стародавнього світу не зазнав особливих структурних змін. Щоправда, в самому навчальному матеріалі з’явилися деякі нові акценти: наголошувалось на формуванні суспільства й цивілізації, підкреслювалась роль природно-географічного чинника у їх формуванні, приділялось більше уваги суспільству й сім’ї, звичаям та традиціям народів.

продовження статті наступна сторінка

Кiлькiсть переглядiв: 884

Коментарi