ЖІНОЧІ ІМЕНА НА СТОРІНКАХ ІСТОРІЇ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

А.С.Приходько, канд. пед. наук, Інститут педагогіки НАПН України

Якщо говорити не про учнів, які за період навчання у середній школі чітко зрозуміли, що їх улюблений предмет – історія і вирішили усе подальше життя присвятити пошуку у темному мороці сивих віків своєї власної історичної Атлантиди, нерозгаданих таємниць, які мудра Кліо приховала для своїх найдопитливіших і найодержиміших дослідників, а про тих, хто не вдається до ґрунтовного аналізу й критичного осмислення набутих знань і досвіду, не особливо переймається вибудовою ланцюжка логічних зв’язків між історичними фактами і подіями, теоретичних узагальнень та самостійних дослідницьких пошуків нерозкритих загадок і секретів минулого, стає зрозумілим, що для останніх історія – це лишень калейдоскоп цікавих подій та фактів, заплутаних політичних інтриг, курйозних житейських випадків, строкате намисто історичних портретів. І тому, скоріш за все, згадуватить вони лише ті уроки історії, на яких учитель особливо вдало зумів добрати оті мозаїчні скельця, що назавжди полишили слід у пам’яті….

Досвід переконує, що історія в шкільному віці краще засвоюється через асоціації з конкретними історичними особами, через події, пов’язані з певними людьми. Цікаво, що історичні події, явища, процеси поза впливом на них яскравих особистостей викликають в учнів різних вікових категорій значно менший інтерес, ніж бачення історії через її „людський” бік, через призму особистості конкретної людини. „Без розуміння учнями ролі особи в історії та зумовленості її діяльності належністю до певної соціальної, національної чи іншої групи повноцінне вивчення історії неможливе. Засвоєння учнями інформації про життя й діяльність історичного діяча в усій їх суперечливості та складності в контексті суспільних процесів формує в учнів критичне мислення та інтерес до історії як предмета. До того ж ознайомлення з різними інтерпретаціями цих сюжетів у працях істориків різних епох дозволяє розвинути вміння коментувати прочитане та відрізняти авторське бачення від фактів. Включення таких сюжетів до шкільних курсів історії розвиває емоційно-ціннісну сферу учнів, впливає на формування в них суспільних ідеалів та громадянських позицій” [13; 7].

На думку психологів, процес пізнання дитиною світу людей, (а у процесі шкільного курсу історії це відбувається через вивчення історичних постатей) є важливою складовою формування навичок спілкування з іншими людьми, співжиття у суспільстві. „Потрібно мати на увазі, що власний досвід, який складається у людини з безпосереднього пізнання людей, - не єдиний із засобів формування в неї якостей, необхідних для успішного спілкування з іншими людьми... Інший шлях – це постійне збагачення особистості теоретичними знаннями, що відносяться до різних галузей людинознавства, проникнення у все нові пласти психіки людини, пізнання законів, що управляють її поведінкою. Надзвичайно велике значення має читання справді художньої літератури, перегляд реалістичних за своїм змістом фільмів і вистав, нарешті, це проникнення у внутрішній світ людини...через знайомство з науковою літературою, предметом якої є людина й людська спільнота” [1; 82].

Формування в учнів інтересу до пізнання людей, прагнення розуміння їх дій та вчинків відбувається через зацікавленість до навчального матеріалупро життя й діяльність видатних історичних постатей. Відомі психологи Л.Божович, О.Ковальов констатували, що підлітки раніше починають оцінювати інших людей, ніж себе, при цьому їх міркування про інших відрізняється, як правило більшою стриманістю, вдумливістю, конкретністю й глибиною порівняно із судженнями про себе” [9; 31]. Видатні особистості, через діяльність яких проектується ціла історична епоха, виступають у ролі об’єкта порівняння підлітка себе самого з іншими людьми: „Людина дивиться у минуле як у дзеркало, вона бачить там чужі долі, але співвідносить їх зі своєю долею, з тим, що відбувається навколо” [9; 101]. Тому відображення на уроках історії конкретних історичних постатей, створення яскравих образів є надзвичайно важливим з точки зору формування і розвитку уяви в цілому та конкретно-образних компонентів у загальній структурі мислення дитини зокрема. Прагнення підлітка зрозуміти дії та вчинки певних діячів, відомих або ж невідомих людей відбувається через вміння створити їх образи у своїй уяві; здатність до діалогу з уявним партнером. Зрозуміло, що при цьому виникає потреба через листи, щоденники, мемуари та інші документи залучити усі пізнавальні засоби для дослідження конкретного історичного періоду, представником якого є та чи інша історична особа. І тут уже цілком залежить від учителя організація навчальної діяльності учнів, яка б поставила їх у роль дослідників, спонукала б до творчої пошукової діяльності.

Психолого-педагогічні дослідження засвідчують велике значення навчального матеріалу щодо історичних постатей для розвитку комунікативної сфери особистості школяра. Умовою успішного спілкування людини з оточуючими є відповідна вихованість її емоційної сфери, здатність ставити себе на місце іншого, вміння зрозуміти іншу людину. „Усі моральні закони суспільства, якщо вони не пережиті особистістю, не містяться в її почуттях, а лише в знаннях, не просто міцні, але й можуть бути об’єктом антиморальних маніпуляцій. Уміння співпереживати, співчувати – це сила, притаманна лише людині” [1; 11]. Тому вивчення у шкільному курсі історії питань, що стосуються життя та діяльності історичних постатей, є одним із чинників формування емпатії і морального становлення особистості учня.

Досліджуючи проблему вивчення життя та діяльності історичних діячів у шкільних курсах історії, А.Пінчук пропонує чітко дотримуватись певних вимог до висвітлення історичних постатей у програмах, підручниках та інших засобах навчання:

· необхідно задовольняти через сформовані знання про історичні особистості прагнення підлітка до розвитку особистості, через усвідомлення ним конкретних рис, які характеризують як інших людей, так і його самого;

· структурно висвітлення історичної постаті у шкільному курсі історії повинно включати: 1) життєпис цієї людини; 2) сукупність ідей, поглядів, що визначали спрямованість діяльності особистості; 3) загальний контекст, у якому відбувалась діяльність; 4) ідейно-соціальні, культурницькі та інші засади діяльності; 5) вплив діяльності на конкретні історичні події, наслідки та значення діяльності історичної постаті;

· особливу увагу варто приділяти психологічній характеристиці особистості, яскраво подаючи особистісні риси людини;

· потрібно для характеристик історичних особистостей такий фактичний матеріал, який вимагає осмислення, і підводити учнів у такий спосіб до світоглядних висновків;

· бажано звертати особливу увагу на доказовість матеріалу, що викладається, намагатися уникати загальних міркувань. Даючи характеристики постатей, потрібно залучати більше конкретних фактів, ретельно продумувати їх відбір. Важливим є також показ конкретних ситуацій життя особистості, у яких людина обирала спосіб дій, з кількох можливих альтернатив, залучаючи учнів до аналізу мотивів такого вибору [14; 31].

З іншого боку, питання ролі особи в історії було, є і, мабуть, надовго залишатиметься дискусійним не лише для професійних істориків, а й для багатьох по-справжньому допитливих і спокушених утаємниченою музою історії - Кліо людей. І, спираючись на власний багатолітній учительський досвід, зважусь стверджувати, що саме ці питання викликають чи не найбільший інтерес і захоплення в учнів, стимулюють їх до пошукової, творчої, емоційно-ціннісної діяльності.

Період утворення, розквіту та занепаду однієї з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу - Київської Русі є одним із найяскравіших і найсуперечливіших (з точки зору браку історичних джерел) періодів історії України. А джерелами, які проливають світло на події, явища, складні державотворчі процеси цього періоду та роль і місце у них історичних діячів (князів, королів, церковних владик) є майже виключно літописи. Саме з їх сторінок, покритих сірим мороком далекої минувшини, постають перед нами полянський князь Кий, сумнозвісний Аскольд, Олег, прозваний у літописах Віщим, князь-воїн Святослав, вікопомна Ольга, Володимир-хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах… Перелік осіб, що зробили вагомий внесок в історію своєї держави і середньовічного світу та зажили честі потрапити на літописні сторінки, вельми поважний і чималий. Та хотілося б звернути увагу, що в тому переліку жіночі ймення – величезна рідкість. Бо навіть серед сильних світу цього, що полишили своїми діяннями яскравий слід в історії середньовічної Русі, представниць чарівної половини людства було обмаль. Якщо ж говорити про звичайних простолюдинок – їм тогочасні книжники відвели місце на узбіччі історії, формуючи безлику, сіру й одноманітну масу. Хоча навряд чи варто когось переконувати, що історію творять усі разом: герої і пересічні громадяни, видатні діячі і народні маси…

Та повернемось до створюваної нами галереї історичних портретів. Cпробуймо самі (або звернемося з проханням до когось із сьогодняшніх школярів) воскресити у пам’яті інформацію, яку отримали з шкільного курсу історії, скажімо, стосовно правління княгині Ольги. Переконана, перше, що спливе на думку – спалення Іскоростеня, помста деревлянам за смерть свого чоловіка князя Ігоря; невдалі намагання поширити християнство на всю державу; спроба встановлення династичних зв’язків з Візантією... І лише особливо одержимі Історією, можливо пригадають реформаторські кроки першої руської княгині, її далекоглядну зовнішню політику, причину не простих взаємин з єдиним сином – спадкоємцем княжого столу Святославом…

А вдивляючись у витончені риси обличчя французької королеви Анни, – Ярославової доньки, що дивиться на нас із старовинних гравюр, ми ще раз подивуємося мізеру знань, якими володіємо з приводу надзвичайно цікавої долі цієї незвичайної жінки: так, ми знаємо, що її шлюб з Генріхом І, як і одруження інших дітей Ярослава Мудрого з представниками найзнатніших родин європейської еліти, був ясравим свідченням міжнародного визнання Русі; пам’ятаємо, що на привезеному Анною з Києва Євангелії присягали протягом багатьох років французькі королі під час коронації...А ще?..Не надто перевершать цю незначну інформацію і знання, що стосуються життєпису Єлизавети або ж Анастасії - ще двох доньок «тестя Європи», як називали Ярослава Мудрого його сучасники…

Звичайно, рівновагу в доборі яскравих історичних портретів у нашій уявній галереї навряд чи вдасться встановити, скоріше встановити не вдасться ніколи. Адже сивочола Історія розпорядилася саме так - що більше сягаєш у її глибини, тим менше знайдеш там імен жінок, діяння яких можна було б назвати воістину державницькими. Досягти певної рівноваги, на нашу думку, допоможе впровадження профільного навчання і розробка у його рамках курсів за вибором, що уможливить розширити діапазон історичних знань учнів, дасть змогу більш глибоко самостійно опанувати інформацією, яка є для них чи не найбільш цікавою і корисною (хоча б з точки зору загальної ерудиції!). Одним із таких курсів міг би стати курс за вибором «Гаерея історичних портретів», а в його межах - «Видатні жінки давньоруської держави». Та до питання курсів за вибором у системі профільного навчання ми обов’язково повернемось, а дану статтю все ж хотілося б присвятити (як банально це не звучить) славним донькам України, чиї портрети ми все ж розгледіли на тлі складних і неоднозначних подій та процесів часів Київської Русі та середньовічної Європи, попри нашарування років, історичного пилу і густого мороку віків.

/Files/images/iфото 1 mages.jpgКНЯГИНЯ ОЛЬГА.

Аналіз матеріалу шкільних підручників з історії України для 7 класу (автори В.Смолій, В.Степанков; Р.Лях, Н.Темірова; В.Власов), що стосується визначення воістину безпрецендентної ролі княгині Ольги в історії Київської Русі групується у кілька сюжетних блоків: походження Ольги та її шлюб з князем Ігорем; „помста древлянам”; хрещення княгині та пов’язана з цим подорож до Візантії; смерть і поховання Ольги у Києві. Такий виклад інформації про першу жінку-правительку Русі зумовлений скоріш за все характером добору матеріалів укладачами текстів літописних зводів, які є чи не єдиними джерелами тогочасних подій і були представлені літописцями саме у такій послідовності. Як пишуть історики, „брак джерел був головною проблемою для авторів, які будь-коли наважувалися писати про княгиню Ольгу (як і про будь-кого із київських князів! Авт.). Для створення агіографічних творів і відповідних літописних текстів вони широко послуговувалися біблійними алюзіями й референціями, заповнюючи існуючі прогалини у знаннях усними переказами, прикрашеними неясними пригадуваннями й анекдотичними бувальщинами” [3; 9].

Та все ж, яка вона, жінка „у характері якої так тісно сплелися розум і хитрість, краса і сила, милосердя і жорстокість, врешті світогляд язичницький і християнська віра” [18; 24], жінка, яку дослідники без перебільшення називають першим державним стратегом Київської Русі, а в писаннях старокиївських книжників постає вона як правителька від бога: „ Іє ведь телом жена сущи, мужеску мудрость имеющи, просвещена святым Духом, разумевши Бога истинного, творца небу и земли, вставши иде в землю Гръчкую, в Цъсарьград, идеже цесари крестьянии и крестьяньство утвердися”[1]...

Вважаємо, що підхід багатьох авторів, які присвятили свої розвідки цій геніальній жінці давньоруської держави, та їх прагнення оцінити його з точки зору проектування на сучасність тих колосальних стратегічних діянь, які вчинила Ольга, проторюючи той шлях і діставшись Олімпу київської влади, може бути стрижневим при розробці та і вивченні курсу за вибором у профільних класах суспільно-гуманітарного напряму „Видатні постаті давньоруської держави”. На основі аналізу історичних джерел ними створено цілісну і багатогранну картину життя та діяльності родоначальниці і Великої матері української нації. Це праці Ж.Ариньона, С.Висоцького, М.Грушевського, М.Котляра, Д.Кулініча, Н.Полонської-Василенко, В.Рички, О.Сліпушко,Ю. Хорунжого тощо.

…Незаперечним є те, що княгиня Ольга пройшла неординарний життєвий шлях, пізнавши істинну ціну всьому. Ані легенди, ані народні перекази, які щедро використовували ще в давнину складачі Короткого і Поширеного житія княгині, не дають однозачної відповіді на питання про її походження. Одні вважають її уроженкою псковського села Вибуто, донькою простих батьків. Інші припускають, що вона вийшла з родини дружинника середньої руки, що жив у Псковській землі і був вихідцем із Скандинавії, про що свідчить скандинавське походження імені Ольга – Хельга [12; 46]. У деяких часописах обстоюється думка про те, що Ольга прийшла до Києва не з Півночі Русі, а з Півдня. „Повість врем’яних літ” під 903 роком говорить, що Ігорю «привели жону із Плескова на ймення Ольга” [15; 40/41]. Цікаво, що короткий місцевий Володимирський літопис ХV століття подає відомості про те, що „Олег пойняв Ігорю жінку в Болгарах, княжну іменем Ольга, і була вона мудра вельми”. У більш пізніх літописах є й такі свідчення: „По сьому (після походу Олега на Царгород) женився князь Ігор Рюрикович у Плескові, пойнявши для себе княжну Ольгу, дочку Тмутаракана, князя полоцького”. Тож правомірним є міркування учених про те, що Ольга була тмутараканською княжною і походила з роду чорних, тобто азовсько-причорноморських болгар. Також є окремий переказ про те, що Ольга була болгарською княжною з Плескова (болгарське місто Плиски) [18; 25].

Яким свідченням віддати перевагу – право кожного. Адже істинність легенд довести просто неможливо. Та й чи є то настільки важливим або вирішальним?..Врешті, головним є те, що зробила Ольга для Русі, задля її визнання і слави.

Після смерті Ігоря Ольга посіла великокняжий престол у Києві. Можливість стати повновладною правителькою землі Руської їй надавали норми давньоруського права, згідно з яким вдова, яка вдруге не виходила заміж, виконувала після смерті чоловіка його господарські і соціальні функції. Адже Святослав був ще занадто малий.

Разом із вінцем влади, який одягла на свою чарівну голівку княгиня, на її плечі ліг тягар проблем, які полишив після смерті Ігор: бунти і виступи племінних князівств проти Києва були не чим іншим, як свідченням нагальної необхідності реформ системи управління та ліквідації племінної автономії. І почала Ольга з помсти древлянам, про яку є немало літописних свідчень, одягнених з часом у різнобарвні фольклорні шата.

Згідно звісток „Повісті врем’яних літ” лише півроку спливло з часу загибелі в древлянській землі князя Ігоря, а у Київ до його вдови Ольги прибули посли від верхівки древлянського племінного княжіння з пропозицією не лише встановити дружні стосунки, а й вийти заміж за їх князя Мала: „Чоловіка твого ми вбили тому, що чоловік твій, немов вовк, розкрадав і грабував. А наші князі хороші, бо розбудували Древлянську землю. Піди заміж за князя нашого Мала” [12; 47].

З точки зору чи не єдиної можливості успадкування влади і майна вождя племені тим, хто його вбив, в умовах пізнього родоплемінного суспільства така блюзнірська пропозиція можливо і не здавалася настільки цинічною, все ж Ольга шляхом хитрощів і обману розправляється з представниками древлянської знаті - „справляє тризну по Ігореві”: закопує у землю, спалює у лазні, наказує своїй дружині посікти після спільного бенкету. Знищивши древлянське військо, Ольга збирає рать і веде її в похід на головний град Древлянської землі Іскоростень. Як стверджує Нестор, цілий рік тривала його облога, бо іскоростенці добре знали, що „забивши князя, ні на що їм сподіватись після здачі” [12; 48].

Зрозумівши безперспективність таких дій, Ольга змінює тактику – пообіцявши більше не мститися за Ігореву загибель, вона хитрістю та облесливими обіцянками приспала пильність виснажених облогою древлян і вчинила жорсоку розправу над ними. Як переповідає літопис, «древляни, зрадівши, зібрали з двору по три голуби й три горобці (саме таким було повеління стольної княгині. – Авт.) й послали до Ольги з поклоном… Ольга ж, роздавши воїнам кому голуба, кому горобця, наказала прив’язувати до кожного голуба й горобця трут…І коли стало смеркатися, наказала своїм воїнам, випустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли до своїх гнізд: голуби до голубників, а горобці під стріхи. І так загорілись де голубники, де хижі, де комори й сінники. І не було б двору, де б не горіло. І не можна було гасити, тому що одразу запалали всі двори. Й побігли люди з міста, й наказала Ольга воїнам своїм хапати їх. І таким чином здобула місто й спалила його. Міських же старійшин забрала в полон, а інших людей убила, ще інших віддала у рабство мужам своїм, а інших примусила платити данину» [15; 42].

Чи йняти нам віру у реальність описаного Нестором способу здобуття Ольгою та її дружинниками сумнозвісного Іскоростеня, чи все ж погодитись з думкою деяких істориків про те, що присмак легенди іноді є привабливішим і солодшим для багатьох поціновувачів гострих відчуттів, все ж правдоподібність таких переказів досить сумнівна, хоча і частовживана при описанні військових дій у прадавні часи: біблійний Самсон фактично так само підпалив поля філістимлян, а Александр Македонський – дерев’яне місто на високій горі. У скандинавських сагах розповідається, як норвезький принц Гаральд Сміливий – чоловік доньки Ярослава Мудрого Єлизавети, у такий спосіб завоював одне із міст на Сицилії, а у чеських переказах йдеться про те, що Батиєва орда захопила Київ з допомогою голубів з прикріпленою до їх хвостів запалювальною речовиною, хоча у відомих історикам руських ліпописах про це відомостей нема.

Та попри осуд чи розуміння Ольжиного вчинку, безперечно одне – вона першою із руських князів пішла по суті на ліквідацію місцевого княжіння, відчувши необхідність впорядкування й нормування данини й відбування повинностей, поширення адміністративної й судової систем на всі підвладні Києву землі, й у такий спосіб зробила крок до узурпації влади. Адже не приборкавши древлян, Ольга ризикувала отримати вихід з-під влади Києва інших племен, і як наслідок – роздробленість, міжусобиці, нестабільність…Вона ж зробила свій вибір на користь єдності і могутності Руської землі. Цій же меті сприяли державжавотворчі заходи княгині, які проявилися в першу чергу у проведених нею реформах політичного й соціально-економічного характеру. Було точно встановлено норми данини, податків, повинностей – «устави», «уроки», «оброки», запроваджено новий порядок стягнення данини і податків через представників князя, які збирали їх в окремих адміністративно-господарських осередках – погостах. Вони стали також опорними пунктами верховної влади на місцях, де представники князя не лише збирали податки, але й виконували адміністративні й судові обов’язки. Було віднайдено спосіб поповнення державної скарбниці добуванням хутра, полюванням на певних територіях, які ставали державними мисливськими угіддями. Спеціальними знаками позначалися бортні дерева, звідки для держави бралися мед і віск, які разом з хутром становили важливий товар для торгівлі з іншими країнами. Надзвичайної ваги мало визначення чіткого порядку та розміру збирання данини, себто тепер люди знали, скільки вони повинні віддати Києву та були певні, що зверх норми з них не братимуть.

Загалом, ці досить тривалі і непрості процеси перетворення племінних княжінь на державну територію Русі, вирішального поштовху яким надали рішучі заходи княгині Ольги, її новаторство в економічній сфері, що проявилось у першу чергу в якісно нових принципах збирання в країні податків, активна розбудова Києва та Вишгорода – резиденції та господарського двору великої княгині, і, звичайно ж, її спроби поширити в Руській державі християнство дали повне право сучасникам Володимира Великого – онука Ольги, назвати княгиню «мудрішою за всіх людей».

Великою мудрістю політика і дипломата відзначався і зовнішньополітичний курс великої княгині. На відміну від своїх попередників, Ольга намагалася розв’язувати проблеми, що виникали у стосунках з іншими державами, не силою зброї, а розумом і словом. У «Повісті врем’яних літ» досить детально описано візит посольства з Києва до Царгорода, де Ользі з її численим почтом більше двох місяців довелося чекати аудієнції в імператора. Як пишуть історики, таке зволікання було тонко розрахованим прийомом психологічного тиску на приїжджих царів і королів. За його допомогою досвідчені грецькі політики намагалися посіяти розгубленість серед тих, хто марно чекав прийому. Та у випадку з Ольгою ці хитрощі не мали успіху. Коли нарешті Ольгу та її супутників увели до парадного Золотого залу, щодо неї вчинили ще одну психологічну атаку. Трон, на якому сидів пишно вбраний імператор, раптом злетів до стелі, страшно заревли і били хвостами мідні (з мудрим механізмом усередині) леви, на всі голоси співали штучні птахи. Але Ольга спокійно і з гідністю дивилася на ті чудеса. Скоріше сталося навпаки: помітне пожвавлення та неприховане захоплення серед царедворців настало, коли на середину залу вийшов логофет (головний чиновник дрома, тобто відомства пошт та зовнішніх відносин) і вигукнув: «Подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператору ромеїв». З бокових дверей у зал почали входити служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Все це вони складали перед троном, а самі виходили і вносили все нові і нові речі. Незабаром виросла ціла купа. Та, коли у зал на довгих жердинах внесли скору – хутра, подив і захват захопив усіх присутніх: ті, хто стояли ближче, перебирали та гладили руками хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури, не приховуючи захоплення цими дивовижними дарунками [2; 25].

Як свідчить літопис, до Ольги поставилися як до особи, вищої за рангом від послів, тому її увільнили від поклонів і чолобиття імператору (варто зважити, що держава, яку представляла Ольга, була язичницькою! – Авт.). Мабуть, причиною такого шанобливого ставлення було все ж її князівське походження. Княгиню удостоїла прийому й імператриця, що влаштувала на її честь парадний вихід придворних дам. Імператорське подружжя вшанувало Ольгу ще й прийомом у домашній обстановці, що вважалося високим привілеєм, якого доти удостоювалися лише глави християнських держав.

Усі відомі історичні джерела засвідчують, що саме під час свого візиту до Константинополя Ольга прийняла християнство. Хоча існують і інші версії: це відбулося раніше, ще у Києві. Підтвердженням цього історики вважають присутність у її почті під час візиту до Візантії християнського священника Григорія, а також існування у Києві за часів правління Ігоря досить поважної християнської громади, що уможливлювало прийняття Ольгою нової віри. Чому ж тоді княгиня наполягала на повторному урочистому охрещенні її в Константинополі – столиці православного світу? Чи не було це ще одним проявом мудрості і далекоглядності давньоруської володарки? Адже, прийняття христянства з рук візантійського імператора і патріарха та ще й у головному храмі імперії – соборі Святої Софії в Константинополі ставало подією державної ваги. У «Повісті врем’яних літ» згадується, що патріарх наставляв її у вірі, кажучи: «Благословенна ти серед руських князів, бо возлюбила світло, а тьму залишила. Благословлятимуть тебе сини русьтії і в найдальшому роду твоїх внуків» [15; 94/95].

Що ж стосується оповіді про сватання імператора Костянтина VІІ до Ольги, про яке у „Повісті” є таке свідчення: „І після хрещення прикликав її цар і рече їй: „Хочу тебе в жони взяти!” І рече вона: „Як-то мене хочеш взяти: І хрестив мене сам, і дочкою назвав? А в християн немає такого закону, і ти сам [це] знаєш” [15; 94/95], більшість дослідників схильні вважати їх досить сумнівними. М.Карамзін писав з цього приводу: «До цих достовірних відомостей (візантійських джерел. Авт.) народна байка додала в нашому древньому літописі неймовірну казку, начебто імператор, полонений її розумом і красою, пропонував їй руку свою й корону… По-перше, імператор мав дружину; по-друге, Ользі було вже не менше шістидесяти років)» [8; 49]. З якою ж метою літописець вводить оповідь про тактовну відмову княгині на пропозицію імператора, її пояснення цього язичницькою вірою, про прохання Ольги до Костянтина стати її хрещеним батьком, чим унеможливити їх шлюб? Можливо, щоб вкотре підкреслити її хитрість і далекоглядність, а може показати, що увінчавши себе владою, Ольга назавжди лишилась самотньою… Та скоріш за все, саме тоді йшлося про династичну угоду між Руссю і Візантією шляхом укладення шлюбу між Ольжиним сином та візантійською принцесою. А якщо й так, то чи погодився б затятий язичник Святослав побратися з християнкою?..

Вектор зовнішньої політики великої княгині був спрямований не лише на Візантію, а й на Центральну Європу. Спроба налагодити контакти з німецьким цісарем Оттоном І Великим була першим кроком на шляху до введення країни у сферу міжнародних відносин в Європі. Окрім запровадження християнства на державному рівні, в її плани входило встановлення відносин «миру і дружби» з Германією – могутньою європейською державою.

/Files/images/фото 2 olga_monum.jpgТа не готова до таких рішучих кроків Русь, не хотіла бачити на своєму престолі правитильку-християнку. Поступово влада переходить до її сина Святослава, що датується 962 – 964 рр. Джерела засвідчують, що язичник Святослав заборонив публічні відправи християнського культу, віддавши перевагу «норовам поганским», тобто язичництву. Розпочавши війну з Візантією в кінці 60-х рр. Х ст., князь пройнявся ще більшою неприязню до християнства і навіть заборонив матері публічно виконувати обряди своєї віри.

Померла Ольга у 969 році. «І плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим. І понесли і поховали її у полі. І заповіла Ольга не творити тризни над собою, бо мала свого пресвітера” [15; 48], - сказано у «Повісті врем’яних літ».

Кінець земного життя княгині Ольги став лише одним із пунктів алегоричного відліку часу на шляхах її духовного сходження до божественної істини та вершин святості – заслуги святої та рівноапостольної княгині Ольги перед Україною-Руссю визнані церквою, яка віднесла її до лику святих, та українською державою, до найпочесніших відзнак якої належить «Орден княгині Ольги». Та найбільшим знаком шани і любові до родоначальниці і Великої матері української нації є, поза сумнівом, вдячна пам’ять нащадків.

/Files/images/фото 3 anna2 (1).jpgАнна Ярославна.

В історичних джерелах ХІ - ХІІІ ст. участь жіноцтва - навіть його найшляхетніших представниць у суспільному й політичному житті усіляко замовчувалась. Якщо ж у тогочасних літописах і згадувалося про синів та онуків князів, то життєпис їх доньок й онучок залишався поза увагою. Зрозуміло, що оповідей про життя та заняття простолюдинок у давньоруських джерелах годі й шукати.

В той же час знатні жінки Київської Русі зробили чималий внесок до політичного буття не лише власної країни, а й тогочасного світу. Та увагою їх удостоїли, на жаль, лише іноземні книжники, хоч частково заповнивши інформаційний вакуум у цьому питанні давньоруських літописів та інших вітчизняних писемних джерел.

Не дивно, що досьогодні історики не мають точних відомостей щодо року народження Анни – середульшої доньки Ярослава Мудрого, адже давньоруські літописи повністю ігнорують народження Ярославових доньок, хоча регулярно сповіщали про народження старших синів. Матір’ю Анни була друга дружина Ярослава Інгігерда (Ірина) – дочка шведського короля Олафа. Найбільш вірогідним роком народження Анни Ярославни є 1028 р., бо за французькими відомостями до Франції вона приїхала у двадцятидвохрічному віці. Відомо, що дитячі і дівочі роки Анни проходили у Києві та його околицях. Родина князя мешкала у новій частині розширеного верхнього міста, де було збудовано новий княжий двір. Головними його спорудами були двоповерховий кам’яний князівський палац і храм Богородиці, що знаходився поряд і був сполучений переходами з палацом. Анна росла в культурній атмосфері, що суттєво відрізнялася від середньвічних звичаїв. Це, звісно, не могло не позначитися на її світогляді та освіті. Князівна одержала початкову освіту, навчаючись у приватних учителів. Саме вони навчили її грамоті, історії, основам арифметичних знань, співам, малюванню, а також правилам середньовічного етикету. Серед істориків є припущення, що Анна, яка поділяла з батьком його величезний інтерес і любов до книг, займалася переписуванням книг, про що свідчить енергійне, добре вироблене письмо у підпису на одному французькому документі. Отож, слава про красу й освіченість руської князівни не залишила байдужим французького короля Генріха І Капета (царював у 1031-1360 рр), який незадовго до цього став удівцем. Тому зрозуміло, з якою метою на початку 1048 р. з Парижу до Києва вирушило його посольство Більшість французьких хронік того часу оповідають про велику кількість дорогих подарунків, які призначалисьЯрославу Мудрому: розкішні бойові мечі, заморські тканини, дорогоцінні срібні чаші... Очолював посольство єпископ з французького міста Мо Готьє І Совейр (тобто вчений, Мудрий), а також міністр двору Гасселен де Шаліньяк, як записано в аналах міста Мо, звідки походив єпископ Готьє. (Інші джерела сповіщають, що посольство очолив шалонський єпископ Роже із знатного роду графів Намюрських, на дипломатичний хист якого покладався король Франції у цій делікатній справі). Втім, як би там не було, сватання немолодого уже французького правителя (є свідчення, що на той час Генріху І було біля сорока років) до юної руської княжни Анни (вчені підрахували, що в 1048 р. їй було 16–18 років) пояснювалося не лише прагненням узяти за жінку чарівну, розумну, вродливу, освічену дівчину великокняжого роду, а, перш за все, отримати у майбутньому шлюбі політичні дивіденди: можливо, Генріх Капет розраховував спертися на військовий та фінансовий потенціал Київської Русі в боротьбі проти ворогів і за об’єднання Франції проти бунтівливих графів і баронів, які не бажали визнавати владу паризького сюзерена. Історики припускають, що і Ярослав Мудрий теж мав свої інтереси у цьому шлюбі: київський князь бачив Францію у колі союзних йому країн, які б можна було протиставити двом імперіям середньовічного світу – Візантійській та Германській. Та всі ці припущення так ними і залишилися, бо ні французькому, ні давньоруському володарям не судилося реалізувати свої наміри [12; 89].

За свідченням французьких джерел, прибуття Анни Ярославни на землю Франції було урочистим. Генріх І виїхав зустріти наречену в старовинне місто Реймс, де з давніх часів коронували французьких королів. Коронаційним містом Реймс став ще у 486 році, коли тут пройшов обряд хрещення Хлодвиг, король салічних франків і родоначальник першої королівської династії нової держави. Коронувались у Реймсі і Генріх І, чоловік Анни, і його батько Роберт ІІ Благочестивий, і Генріхів дід Гуго Капет - засновник Капетинської династії. Зрозуміло, що коронація Анни у Реймсі, була знаком високої честі і поваги до київської князівни: при велелюдному скупченні народу архієпископ Реймський Гі де Шатільон поклав на голову Анни корону і з’єднав руки молодих. Присягу на вірність Франції Анна склала на „Євангелії”, привезеному нею з Києва, яке згодом одержало назву Реймського. Переписане у 40-х роках ХІ ст., воно є найдавнішою книгою київського походження. Вірогідно, його було переписано у скрипторії Софійського собору, про який сповіщає «Повість врем’яних літ» під 1037 р.Цю безцінну реліквію Анна подарувала храму. І відтоді аж до кінця монархічної доби усі наступні правителі Франції присягались на вірність французькій короні саме на цьому Євангелії – дарунку з далекої Русі, яке до наших днів зберігається у міській бібліотеці Реймса. Щоправда, певний час Євангеліє, вивезене королем Чехії і Моравії Карлом ІУ, перебувало у Чехії, де до нього додали ще одну частину рукопису, об’єднали твердою обкладинкою, оздобили. Лише 1574 року кардинал Лотаринзький повернув книгу Реймсу як одну із найцінніших реліквій прадавньої столиці Франції.

Анна, яка мала гарну освіту, вільно володіла грецькою та латиною, досить швидко вивчила і французьку. Проте довгий час Париж був для неї чужим і похмурим: в листах до батька вона нарікала, що потрапила у варварську країну, де немає палаців і соборів, якими вже на той час був багатий її рідний Київ. Та поступово обов’язки королеви відволікають її від похмурих думок, втамовують її тугу та смуток за батьківщиною. У 1053 р. в Анни народжується син Філіпп, а згодом – Роберт і Гуго. Роберт у підлітковому віці помер, а Гуго, який мав прізвисько Великий і титул графа де Вермандуа, уславився як учасник першого та другого хрестових походів.

продовження статті на наступній сторінці

Кiлькiсть переглядiв: 1220

Коментарi

  • BernardMew

    2017-01-19 06:06:57

    Я уже посмотрел этот фильм на нормальном сайте, просто супер, не зря его так долго ждал! Кто ещё не видел, смотрим здесь, ребята - HD17.RU...