на попередню

Король майже весь час перебував у військових походах і Анні самій доводилося виховувати своїх малолітніх синів. Тут дуже знадобилася всебічна освіта і добре виховання їх матері-королеви, що сприяло зростанню її авторитету і визнання самим папою римським Миколаєм ІІ. Посилаючи благословіння «славній королеві», він писав, що має свідчення її розуму, доброчестивості, королівської гідності, поваги і щедрості до церкви. Він радив Анні схиляти короля до поміркованого, благочестивого і спокійного керування державою, збереження майна церкви. Головне місце у документі займають поради папи виховувати королівських дітей з самого раннього дитинства у повазі до бога і церкви.

У 1059 році Генріх І після тридцятирічного правління передав королівську корону своєму сину Філіппу, коронація якого відбулася у м. Реймсі 23 травня. А в 1060 р. Генріх раптово помер від серцевого нападу. Регентом і опікуном короля став чоловік сестри покійного граф Бодуен Фландрський і королева-мати Анна Ярославна. Саме у ролі опікуна Анна підписувала разом із Філіппом І різні державні акти. Вона добре знала латинь, але іноді на документах ставила підпис своєю рідною мовою – кирилицею «Анна ръина» - тобто «Анна регіна», «Анна королева».

З часом, залишивши Філіппа на волю регента, Анна, як свідчать історичні джерела, з молодшими синами перебралася до одного з королівських замків, що знаходився у тихому містечку Санліссі, поблизу Парижа. Саме у цей час Анні освідчився один із вельможних васалів її покійного чоловіка, граф Рауль ІІ (ІІІ) Перонн де Креспі Валуа. Нащадок Карла Великого, один із наймогутніших феодалів Франції, граф Рауль був сміливим і незалежним, не визнаючи ніякої влади, крім своєї власної. Саме він за життя Генріха І очолив опозиційних до нього феодалів, не боячись гніву ані короля, ані церкви. Мабуть, саме тому одружений Рауль під час полювання у Санлісському лісі викрав Анну і незабаром узяв з нею шлюб. Папа Александр ІІ визнав цей шлюб недійсним, а Рауля було відлучено від церкви. Та й взагалі весь королівський двір був приголомшений і обурений такою авнтюрною історією. Але граф належав до людей, які чинили за власними законами і нормами моралі. Покохавши Анну, він знехтував усіми перешкодами і прожив з нею 12 років до самої своєї смерті. Тоді королеві довелося повернутися до двору сина, який болісно пережив авантюрну історію материного кохання і фактично незаконного шлюбу з графом де Валуа. Все ж Анна, як і раніше вважалася королевою, придворні змушені були додержуватися в стосунках шанобливого етикету. Як і раніше, вона разом з сином-королем підписує державні папери. Останній підпис Анни на франзузьких державних документах належить до 1075 року. Це - грамота Філіппа І на підтвердження заснування та привілеїв монастирю Богоматері у Пон-ле-Вуа, під якою стояв підпис «Signum Annae matris Philippe Regis», тобто «печать (знак) Анни, матері короля».

До наших днів у Санліссі збереглася споруджена у романському стилі каплиця часів Анни Ярославни, яка входила до заснованого нею абатства. Неподалік від входу до каплиці встановлено скульптуру Анни на повний зріст. Вона, з короною на голові, в одній руці тримає королівський скіпетр, у другій – макет церкви. На постаменті напис «Анна руська, королева французька, засновниця храму у 1060 р.» [2; 83].

Останні роки життя, рік смерті та місце поховання Анни Ярославни – предмет суперечок, початок яких сягає у середньовіччя. Один час вважали, що вона повернулася додому і доживала віку у монастирі, як і належало королеві-вдові. Та коли в кінці ХVІІ ст. було виявлено надгробок з ім’ям Агнеси (як називали Анну іноді у Франції) в абатстві Вільє поблизу міста Етампа у Франції, на якому було написано: «Тут спочиває пані Агнеса, дружина короля Генріха», деяки історики думку про повернення Анни до Києва стали вважати маловірогідною.

Втім, де б не довелось навіки спочити французькій королеві Анні, доньці Ярослава Мудрого, її бурхливе життя стало яскравою сторінкою в історії двох європейських народів – українського та французького. 2005 року у Санлісcі було відкрито пам’ятник нашій уславленій землячці. (Його виготовлено за кошти української сторони скульпторами Валентином і Миколою Знобами). А чи не прийшов час оголосити конкурс на кращий пам’ятник першій жінці-королеві часів Київської Русі, який, вважаю, лише додав би принади історичній частині нашого стольного Києва?…

Єлизавета – норвезька королева.

Житєвий шлях ще однієї доньки Ярослава Мудрого – Єлизавети, як і її сестер, руські книжники середньовіччя з причин лише їм відомих оминули своєю увагою. Тому ті скупі відомості, які дійшли до нас про цю князівну, вчені по краплинах збирали із скандинавських пам’яток писемності, а надто – з ісландських королівських саг. Саме в цих літератупних середньовічних пам’ятках найповніше відбився життєвий шлях Гаральда – норвезького принца, а потім і короля, з яким судилося пов’язати свою долю Єлизаветі. Саме на тлі його життєпису вимальовується не зовсім чітка, іноді розмита, припорошена густим пилом віків картина із зображенням старшої (як вважають дослідники) Ярославової доньки.

В кінці Х – на початку ХІ ст. між Руссю та скандинавськими країнами велись жваві стосунки. Їх проявом було укладання династичних шлюбів (Ярослав мав за дружину Інгігерду - доньку шведського короля), служба найманих варязьких дружин у київських князів, та й притулок, який знаходили тут знатні скандинави (здебільшого королі, що зазнавали невдачі в боротьбі за престол у себе на батьківщині) красномовно свідчили про добрі стосунки між Руссю та країнами Скандинавії. Саме так з’явився у Києві Гаральд, майбутній чоловік князівни Єлизавети.

Перебуваючи при дворі великого князя у Києві, Гаральд, як оповідають саги, познайомився та палко покохав красуню Єлизавету. Проте Ярослав Мудрий не бачив на той час такий шлюб вигідним і перспективним і тому відмовився віддати дочку за норвезького принца. Щоб здобути прихильність невмолимого князя і стати гідним його доньки, норвезький вигнанець, вирішив здобути разом зі своєю варязькою дружиною славу й багатство у далекій Візантії. Там він найнявся на службу до візантійського імператора, брав участь, як свідчать візантійські джерела, у здобутті 80 міст у Малій Азії, здійснив вдалі походи на Грецію, Сіцілію та Італію. Ці подвиги принесли йому гучну славу і прізвисько «Суворий» або «Сміливий».

Уславився Гаральд не лише своїми військовими звитягами, а й піснями про них. Доказом того, що всі ці роки він пам’ятав про дівчину, яка вразила його серце і не відповіла взаємністю на його палку любов, є рядки із Гаральдової пісні, які так переклав І. Франко: «А проте дівчина з Руської країни, що в короні сяє, мене не приймає».

Близько 1043 року звитяжний вікінг прибув у Київ з великими багатствами і, що чи не найважливіше – з досить реальною перспективою посісти норвезький трон. На цей раз Ярослав був привітнішим і видав свою доньку за Гаральда. Незабаром молоді вирушили до Норвегії, де Гаральд став королем під іменем Гаральда ІІІ Сігурдссона. Там у них народилося дві доньки, Інгігерда і Марія.

За різними джерелами, Гаральд загинув або у 1056 р., або у 1066 році. Єлизавета ж, залишившись удовою, вийшла вдруге заміж за датського короля Свена ІІ Естрідсена. Це саме їй судилося бути першою руською князівною, яка стала жінкою-королевою, та ще й двох країн – Норвегії і Данії.

Анастасія – королева Угорщини.

Ще менше свідчень дійшло до нас про молодшу доньку Ярослава Мудрого – Анастасію, яку іноземні джерела називають Агмундою. Київська Русь і Угорське королівство в ХІ столітті підтримували тісні міждержавні зв'язки. Свідченням цього був династичний шлюб молодшої доньки Ярослава Мудрого Анастасії з сином Вазули Андрашем І, який понад десять років жив при київському дворі. Офіційна церемонія вінчання київської князівни і угорського короля відбулася у 1037 році у Софіївському соборі, а їх коронування - у 1047 році в тодішній угорській столиці Фегірвар (Секешфегірвар). У цьому шлюбі в Анастасії народився син Шоломон І.

Скульптура королівського подружжя Андраша Першого і Анастасії, встановлена у 2001 році, нині височить над прибалатонським берегом у Тіганському абатстві, де поховано прах угорського короля. Про місце поховання Анастасії точних відомостей немає. Можливо вона була похована разом із чоловіком у королівській усипальниці.

Євпраксія – Адельгейда. Германська імператриця.

Скільки б не нарікали ми на незрозуміле нехтування давньоруських книжників найяскравішими особами нашої історії, навряд чи від того щось істотно зміниться. І все ж шкода. Бо світло, пролите на вкриті сутінками середньовічної історії портрети наших співвітчизників (у просторовому вимірі Україна - Русь!) іноземними джерелами часто-густо підкреслювало саме ті риси, які найкраще вписувались у їх власну історію. Прикладом цього може бути життєпис дивовижної жінки, однієї з найбільш помітних постатей середньовічного світу, онуки Ярослава Мудрого, доньки його улюбленого сина Всеволода - Євпраксії. Доля кинула її в гущину грандіозних історичних подій, що драматично розгорталися на теренах Західної Європи, звела з володарем Германської імперії, римським папою, королями й князями різних країн. Спочатку її звали Євпраксією, київською князівною, потім - маркграфинею Адельгейдою Штаден, після того - імператрицею Священної Римської імперії, дружиною Генріха ІV. А померла вона черницею в київському монастирі тихо і непомітно. І чомусь лише остання подія сподвигнула Нестора згадати про цю жінку в «Повісті врем’яних літ»: під 1106 р. записано: «Того ж року постриглася (в черниці) Євпраксія, Всеволодова дочка, 6 грудня». А під 1109 р. так само скупо повідомляється про завершення її житєвого шляху: «Померла Євпраксія, дочка Всеволода, місяця липня в 9 день. І поклали тіло її в Печерському монастирі біля дверей, що далі на південь. І зробили над нею божницю, де лежить тіло її» [15; 438/439]. Зважаючи на те, що більше відомостей про Євпраксію в усьому давньоруському письменстві нема, відсутність навіть імовірної дати народження князівни, як і імені її матері – другої дружини князя Всеволода, не викликає великого подиву. Відомо, що ще малою дівчинкою Євпраксія потрапила до Германії. Початок стосункам між Руссю і цією державою - величезною і водночас розділеною на безліч королівств, герцогств, графств і маркграфств, володарі яких постійно ворогували між собою, а тому шукали спільників як у міжусобицях, так і в боротьбі проти свого сюзерена – імператора, припадає на період правління княгині Ольги. Як уже згадувалося, саме вона після повернення з Константинополя близько 959 р. направила своє посольство до германського імператора Оттона І. Пожвавлення зв’язків між двома державами пов’язують з початком царювання Генріха ІУ – майбутнього чоловіка Євпраксії, власне ще задовго до її народження. Київська Русь посідала помітне місце в його планах щодо встановлення свого пливу на європейську політику.

Один із братів-Ярославичів, які по смерті батька спільно правили Руссю, був одружений на доньці штаденського (саксонського) графа Леопольда Оді, яка після смерті чоловіка Святослава вирішила повернутися на батьківщину і зайнятися свого роду влаштуванням шлюбів своїх вельможних родичів. Чи не найбільше вона опікувалася близьким родичем - маркграфом Саксонської північної марки Генріхом Штаденом (травень 1082 — червень 1087), нареченою для якого вона обрала племінницю свого покійного чоловіка Євпраксію. Прагнення до розширення міжнародних зв’язків її батька Всеволода, який після смерті Ізяслава у 1078 році посів київський престол, було чи не головною причиною згоди київського князя на цей шлюб.

У 1083 році Євпраксію, якій було тоді близько 12 років, відправили до Саксонії, де вона мала виховуватись до шлюбу відповідно до звичаїв, прийнятих у вельможних родинах Європи. У «Хроніці Розенфельдського монастиря» є цікаві подробиці прибуття Євпраксії Всеволодівни до Саксонії. Виявляється, руська княжна «прибула до цієї країни з великою пишнотою, з верблюдами, навантаженими дорогоцінним одягом і камінням, а також незліченними багатствами».

Після заручин з маркграфом Генріхом, який був набагато старшим від неї, аж до досягнення повноліття Євпраксія перебувала у досить відомому католицькому монастирі в м. Кведлінбурзі. Тут вона здобула гарну освіту, вивчила латину та німецьку мову, була в прекрасних стосунках з абатисою Адельгейдою. Близько 1086 року відбулося гучне весілля Євпраксії та Генріха, проте шлюб цей був недовгим: через рік маркграф раптово помер, залишивши свою чарівну 16-річну дружину багатою і дуже самітньою в чужій країні вдовою. Втім, вдовувати їй довелося недовго. Дуже скоро один з наймогутніших государів тодішнього християнського світу, німецький імператор Генріх IV, який зовсім недавно втратив дружину Берту, помітив самотню молоду красуню, і, схоже, в його грудях спалахнуло почуття. Навряд чи варто шукати політичний підтекст в його сватанні до Євпраксії, скоріше за все, цього підтексту просто не існувало. Немолодий вже Генріх не на жарт захопився юною русинкою, тому й запропонував їй руку і серце, а також титул королеви, який був вельми почесний і забезпечував право на багато земних благ. Євпраксія погодилась. Влітку 1089 року у величному соборі м. Кельна Генріх ІУ урочисто обвінчався з Євпраксією. При коронації вона одержала католицьке ім’я Адельгейда (як припускають історики – на честь сестри імператора, кведлінбурзької абатиси).

Більшість тогочасних європейських хронік характеризують Генріха ІУ як підступного, жорстокого правителя, холоднокровного вбивцю і великого розпусника. Він входив до сатанинської секти ніколаїтів, що уславилася своїми розпусними оргіями, і примушував долучатися до них свою молоду дружину. Звісно, що любов між подружжям швидко згасла, поступившись місцем взаємній неприязні, а згодом — неприхованій ненависті. Розлючений Генріх заточив непокірну дружину у своєму замку у Вероні і невідомо, скільки б часу довелося їй там провести, якби непристойна поведінка Генріха ІУ не набула широкого розголосу. Значну роль у цьому відіграла тосканська герцогиня Матильда, яка очолила феодальну опозицію імператорові в Германській імперії, зокрема в Італії і була вірною прихильницею папи Римського, проти якого так затято виступав германський імператор. Євпраксію-Адельгейду вона вирішила використати як зброю проти короля. Наприкінці 1093 року Матільда заручилася підтримкою сина Генріха ІУ Конрада, який був на боці мачухи і неприязно ставився до свого батька. Пресвітер Донізон, що написав на початку XII століття віршоване «Житіє герцогині Матильди», розповідає, що королеву із ув’язнення визволив споряджений загін рицарів, очолений чоловіком Матильди баварським герцогом Вельфом. Після чого її з усіма почестями, як і належало імператриці, доставили до іншого італійського міста Каносси. Матильда та її чоловік переконали Євпраксію подати скаргу на свого жорстокого чоловіка до церковного собору в Констанці. Їй належало на соборі церковних ієрархів — спочатку місцевому, а потім загальному, детально розповісти про те, що їй довелося перенести через свого чоловіка. Залишається тільки здогадуватися, скільки сил вартував цій тендітній молодій жінці такий вчинок, який викликав широкий суспільний резонанс і призвів до серйозних ускладнень для імператорського двору. На початку 1094 року Євпраксія з’явилася перед церковним собором, скликаним у швабському місті Констанці за ініціативою місцевого єпископа, і відкрито про все розповіла. Собор визнав імператора винним і засудив його.

Та це був лише початок великої помсти об’єднаних у своєму гніві Євпраксії, Матильди і самого папи Урбана ІІ. 1 березня 1095 року в італійському м. П’яченці відкрився чи не найбільший в історії за кількістю учасників собор католицької церкви. У його відкритті взяли участь близько 4000 єпископів та представників інших церковних ієрархій із Германії, Франції, Італії, Бургундії тощо, а також біля 30 тисяч мирян. Виступ Євпраксії чекали як головну інтригуючу подію П’яченського собору. Адже випадок був безпрецедентний – непристойна поведінка правителя такої величезної країни, вимушена участь у його оргіях дружини викликали обурення не лише у Германії, а й в інших країнах Європи. Учасники Собору пройнялися щирим співчуттям до Євпраксії, виправдали її і дарували прощення гріхів, а поведінку Генріха ІУ суворо засудили, відлучивши від церкви, проголосивши анафему й змусивши зректися престолу на користь другого сина.

Проте в історичній літературі досить часто зустрічаються застороги обережно ставитися до середньовічних джерел, з яких постає образ Генріха ІУ як егоцентричної, божевільної людини, що втратила будь-які уявлення про етичні цінності. Мовляв, цей правитель, розпочавши боротьбу проти папи римського, став жертвою папської пропаганди, яка у всі часи була надзвичайно потужною, а Євпраксія виявилася іграшкою в руках можновладців середньовічного світу. Втім, мужність цієї жінки, її готовність і здатність боротися проти приниження і знущань достойна захоплення і поваги, рівно як і співчуття та жалю. Рано полишивши батьківський дім, вона не знайшла ні тепла, ні затишку, ні подружнього щастя на чужині. Затамувавши лють, Генріх ІУ до кінця життя переслідував свою колишню дружину, підсилаючи агентів та вбивць. Рятуючись від них, Євпраксія змушена була переїздити з країни в країну, аж поки в останні роки ХІ ст. вона повернулася на Русь, де й оселилася в палаці матері у Києві. І лише в 1106 році, коли Генріх ІУ помер і Євпраксія офіційно стала вдовою, вона як пише Нестор у «Повісті врем’яних літ»: «того ж літа постриглася [в черниці]: місяця грудня в 6 день…» [15; 436/437]. Прожила вона там близько трьох років і в 1109 р. не доживши й сорока років, відійшла у небуття, забравши з собою свій біль, навіки заспокоївши свою розтерзану і змучену душу…

Література:

1. Бодалев А.А. Личность и общение // Избр. тр. – М.: Педагогика, 1983. - 271 с.

2. Висоцький С.О. Княгиня Ольга і Анна Ярославна – славні жінки Київської Русі. – К.: Наук. думка, 1991. – 104 с.

3. Володимир Ричка Княгиня Ольга. – К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2004. – 336 с.

4. Данилевська О. Премудра княгиня Ольга: [Урок історії] // Початкова освіта. – 2001. - №11. - С4-5

5. Доньки України: (княгиня Ольга, Анна Ярославна, Роксолана) //Дивосвіт – 2003. – вип. 9-11.

6. Зимин А.А. Память и Похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Института Славяноведения АН СССР. – 1963. – Вып.37.

7. Дроваха О. З Вишгорода – у королеви Франції. Що ми знаємо про Анну Ярославну. (Факти з біографії Анни Ярославни) //Україна молода. –2005. – 22 червня (№13). – С.6.

8. Карамзин Н.М. Сочинения в 2-х т. – Л.: Худ. лит. Ленингр. отд., 1984 г. - Т.2.

9. Ковалев А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1970. – 324 с. .

10. Крутенко Н. Анна Ярославна: міфи і реалії // Українознавство. – 2002. - №1-2. - С.207 - 210

11. Косиків В. Історичні портрети: Словник-довідник //КосиківВ., Діденко Н. //Історія України. – 2004. - № 25 / 28. – С.29-46.

12. Котляр М.Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. -240 с.

13. Пінчук А.С. Методичні засади висвітлення історичних постатей у шкільних курсах історії (30 -80-ті рр.ХХ ст.). Автореферат дис. на здоб. наук. ступ. канд. пед. наук. – К. - 2006. – 20 с.

14. Пінчук А.С. Методичні засади висвітлення історичних постатей у шкільних курсах історії (30 -80-ті рр. ХХ ст.). Дис. на здоб. наук. ступ. канд. пед. наук. – Луганськ – 2006 р.

15. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком) /Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка. – К.: Рад. письменник, 1990. – 558 с.

16. Полонська-Василенко Н. Історія України: у 2 т. Мюнхен, 1972-1976. Т.1

17. Семенкова Т. Древняя Русь и Франция в ХІ в. Судьба русской царевны Анны Ярославны // Наука и жизнь. – 2004. – №5. - С.84 -91.

18. Сліпушко О. „Моя княгиня Ольга” //Українська культура. - 2003. - №3-4.

19. Солонська Н.Г. Яким шляхом іти далі. // Бібл. вісник, 1993. - № 5-6. - С.36 – 46.

20. Туровська Л. Жінка на ім’я Добродія. // Уряд. кур’єр. – 2003. 11 жовтня (№191). – С.12.

21. Хорунжий Ю.М. Шляхетні українки: есеї-парсунки //Юрій Хорунжий. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. – 206 с.

Кiлькiсть переглядiв: 289

Коментарi